Повт.Зак.1:1-3:22; Лук.13:10-16:31 (29 тиждень)

230320

240320

250320

260320

270320

280320

 

Повторення Закону 7-1

https://www.youtube.com/playlist?list=PLy_gO6ybaYH_1C6U5OartDT1PqS3I9o8q

1 Нагадування про події на Хориві (1:1-8)

2 Призначення вождів племен (1: 9-18)

3 Відмова Ізраїлю увійти у Землю (1: 19-33)

4 Покарання за заколот у Ізраїлі (1: 34-45)

5 Роки у пустелі (1: 46-2: 25)

6 Поразка царя Сиґона (2: 26-37)

7 Земля царя Сиґона та Ога (3: 1-22)

Понеділок (23 березня 2020 р)

про назву книги:

Title

The title of this book in the Hebrew Bible was its first two words, elleh haddebarim, which translate into English as “these are the words” (1:1). Ancient Near Eastern suzerainty treaties began the same way.[1] So the Jewish title gives a strong clue to the literary character of Deuteronomy.

The English title comes from the Septuagint (Greek) translation. “Deuteronomy” means “second law” in Greek. We might suppose that this title arose from the idea that Deuteronomy records the law as Moses repeated it to the new generation of Israelites who were preparing to enter the land, but this is not the case. It came from a mistranslation of a phrase in 17:18. There God commanded Israel’s kings to prepare “a copy of this law” for themselves. The Septuagint translators mistakenly rendered this phrase “this second [repeated] law.” The Vulgate (Latin) translation, influenced by the Septuagint, translated the phrase “second law” as deuteronomium from which Deuteronomy is a transliteration. Deuteronomy is to some extent, however, a repetition to the new generation of the Law God gave at Mt. Sinai. Thus God overruled the translators’ error and gave us a title for the book in English that is appropriate in view of the contents of the book.[2]

https://netbible.org/bible/Deuteronomy+1 (Con notes)

Тут цікаво, що при слуханні єврейського тексту з недосконалим знанням мови (а точніше з майже повним її незнанням, як в моєму випадку) – звертаєш увагу на вислови, які повтороюються. Я постійо впізнавав в тексті протягом цих 6 місяців, відколи почав слухати Біблію на івриті, слова “і сказав Господь Мойсею, говорячи”… Вищенаведений коментар звертає увагу на споріненість назви 5 книги Тори з словами пророків : “Так говорить Господь”. Постійне повторення даного вислову в Біблії говорить саме за себе.

Про літературну структуру:

The text can be divided in 49 (7 x 7) pericopes. This text includes, one 24 paired (49 pericopes) whole concentric structure, divided in two 12 paired concentric structures, divided in three 8 paired concentric structures, divided in four 6 paired concentric structures, divided in seven 3 paired concentric structures.

JJ

Це довга книга, в Центрі якої детальні пояснення Закону (розділи дуже довгі)

Перед тим як приступати до Повт. Зак. Треба згадати про те, як відбувається завітне оновлення відповідно до Бут. Про це можна прочитати в книзі Джордана “Перші святі” – в перших розділах розповідається про часну дію Бога під час створення світу (оволодіння, реструктуризує і дає нове ім’я, розподіляє, оцінка, насолодження створеним). Ця структрура зустрічається в Біблії повсюди і з того самого складається Причастя.

Згідно тієї ж моделі побудовано Тору (кожну книгу зокрема і всі вони разом)

Буття – книга початків, книга про оволодіння світом.

Вихід – реструктуризація, під час якої Божий народ отримує звільнення з рабства і нове ім’я.

Левит – це книга того, як Бог розподіляє: Бог дає Закони, що має бути зроблено, щоб догодити Богові.

Числа – Ізраіль стає Божою армією і ця книга про те, як відбувається суд (над ворогами і над самим Ізраілем)

Повторення Закону – це не книга Законів, а книга про те, як Мойсей вчить про Закони (цим вона відрізняється від Левит). Це книга спочинку – насолоди

Бог взагалі не говорить в Повт. Закону – говорить Мойсей. Відбувається правонаступництво – Бог передає обов’язки Мойсею, а Мойсей – Ісусу Навину.

Сам погляд в книзі спрямовано в майбутнє – вхід у землю.

1 Нагадування про події на Хориві (1:1-8)

Повторення Закону – Перикопа 1

https://youtu.be/q6Hwhi5uBSE

http://www.bible.literarystructure.info/bible/05_Deuteronomy_pericope_e.html#1

https://www.mechon-mamre.org/mp3/t0501.mp3 00:00-1:32

OoD 1 Coming to Grips With Deuteronomy (00:00-21:58)

Теми, які повторюються:

7-1; 4-1-1 Перемога над Царями

7-1-1 Наказ увійти в Ханаан

4-4;3-1;3-1-1 Тора

2-1 Пояснення Тори

1-1 Мойсей, представляє Бога для Ізраїлю

Дорога від Хориву (Синаю) займала 11 днів і Мойсей говорить про це так, ніби не минуло 40 років, під час яких їх батьки блукали в пустелі.

З книги Чисел ми дізнаємося, що ізраільтяни не мали наміру знищувати народи “по тім боці Йордану” – вони просили моавитян пройти через їх території, а ті відмовили. Перемоги над царями, що жили “по тім боці Йордану” – це вже своєрідний доствід, який схожий на той, що їх чекає попереду – досвід війни і перемоги. Ці перемоги стали показовими, тому вони не раз згадуються (і в Повт. Зак, і в Псалмах).

JJ

Сама книга має таку саму структуру:

Відбувається оновлення завіту, тому книга починається з того, що складає першу складову “оволодіння” – в першій перикопі.

Отже, говорить не Бог, а Мойсей. Це можна порівняти з НЗ: Отець передав повноваження Сину і коли Він помирає, то дає їх Церкві. Перед смертю Ісус також промовляє до учнів (7 промов в Ів. 13-17).

Нова реальність стверджувалась через перемогу над ворогом: Бог переміг фараона і дав Мойсеєві владу бути правителем в Ізраілі (тому що якщо він був тим, хто мав право судити), а тепер Мойсей говорить про перемогу над царями Сигоном і Огом.

Я той, хто переміг – ось мої закони: це модель, яка повторюється.

Книга Ісуса Навина робить те ж саме (забігаючи наперед), і подібну модель ми знаходимо в служінні Христа.

1:6-4:43 – в цій перикопі починається історичний огляд минулого. (до 12 перикопи)

 

Вівторок 24 березня

2 Призначення вождів племен (1: 9-18)

Повторення Закону – Перикопа 2 https://youtu.be/TmMpXn9CuOw

http://www.bible.literarystructure.info/bible/05_Deuteronomy_pericope_e.html#2

https://www.mechon-mamre.org/mp3/t0501.mp3 1:32-3:00

Отже, ми чуємо “слова, що Мойсей говорив до всього Ізраіля” (це назва книги мовою оригіналу); на “тім боці Йордану” (до речі це цікавий вислів, який мабуть пов’язаний з висловом з НЗ, коли йдеться про те, що Ісус переплив “на той бік” ком BV) він проголошує їм Слово Господнє.

Як ми говорили вчора, розпочавпши читати книгу – Повторення Закону – це книга правонаступництва, книга, спрямована у майбутнє; тут ми бачимо як Мойсей, який прийняв повноваження від Бога, передає їх Ісусу Навину, так само як Христос прийняв повноваження від Отця і передав їх Церкві.

Далі йдеться про вхід у землю, яка була обіцяна Аврааму, Ісааку та Якову. І починаючи з 6 вірша Мойсей починає оповідати історію. І це триватиме аж до 4-го розділу, 43 вірша. Вчора ми прочитали 1 перикопу, яка охоплює перших 8 віршів книги. Тепер подивимось на 2-гу (читати текст і коментувати літературну його структуру):7-1; 4-1-1 прихильніст до чужинців і відкидання чужинців

7-1-1 Обрання людей споміж 12 племен

A – перед тим, нагадати Ізраілю про те, як він поставив для народу суддів, яких вони самі обрали з поміж себе за певними критеріями (13 в), Мойсей говорить слова, які нагадують нам про створення світу і виконання обітниць, які були дані Аврааму, Ісааку та Якову: Бог наказав людству плодитись і розмножуватись, а Аврааму обіцяв, що його нащадки будуть як зорі небесні. Це книга Бут. 1, 15 розділи.

Там це досягає кульмінації в історії Йосипа, який був правителем в Єгипті – зорі небесні в Біблії вказують саме на правителів. Далі це повторюється – книга Вихід ми бачимо як Божий народ розмножився і коли їх стало надто багато.

Тема “розмноження” може бути прослідкована через хіазм 3-1 (перший з трьох великих хіазмів, що охоплюють всю книгу – див.Повт.Зак.6:1-9)

Після того як вони вийшли з Єгипту виникла ця необхідність обрати суддів, які будуть судити, допомагаючи Мойсеєві. Мабуть Мойсей виокремлює цю тему з історії, тому що в Повт. Закону йтиметься про передачу повноважень. Зокрема в наступній перикопі йдеться про обрання 12 чоловік, голів для племен для розвідувальної операції (ці теми паралельні одна одній в хіазмі 7-1-1 – першому з 24 хіазмів, на який може бути поділена вся книга; про хіазми треба говорити окремо – якщо комусь цікаво в деталях – дайте знати).

Теми споріднені з темою “передачі повноважень” – повторюється хіастично. (3:23-29 (3-1-1); 10:1-11 (2-1); 1-1 (33:1-29)

Завдяки розгляду хіазмів, що охоплюють різні частини книши ми бачимо як ці теми повторюються, а значить вони мають велике значення.

Повернемося до тексту:

В другій половині (В1) використовується слово “мішпат” – тут воно перекладене як “суд”. “Мішпат” – один з ключових термінів СЗ, який описує соціальну справедливість.

Робота суддів була пов’язана з підтриманням “соціальної справедливості” поміж людьми на всіх рівнях, тому що одного Мойсея було замало, люди могли звертатися до суддів на рівні малої групи: тому в них були десятники. Тобто якщо тобі треба вирішити якесь питання – ти, по-перше йдеш до нього.

Хіазм 4-1 (перший з 4 хіазмів, які охоплюють всю книгу) вказує на приклад “мішпату”, коли йдеться про міста-притулки (див. Повт. Зак.4:41-43 – це 12 перикопа, яку ми будемо читати на наступному тижні)

Не знаю як це працювало на ділі, але існувала постанови, які стосуються “мішпату” можуть служити моделлю для підтримання “соціальної справедливості” і сьогодні.

Як ? По-перше на рівні Церкви, коли в Церкві панує справедливість, коли Церковний суд – це не щось відірване від реальності, а коли є передача повноважень і довіра між лідерами в Церкві. Тоді їм довіряють люди і звертаються до них з питанями, які хочуть вирішити.

Але це також на рівні суспільства вцілому. Якщо між владою і людьми нема оцих людей мудрих і випробуваних (13 вірш) – будь-яке суспільство переживатиме кризу.

3 Відмова Ізраїлю увійти у Землю (1: 19-33)

Повторення Закону – Перикопа 3 https://youtu.be/L_DWRaN3FEA

http://www.bible.literarystructure.info/bible/05_Deuteronomy_pericope_e.html#3

https://www.mechon-mamre.org/mp3/t0501.mp3 3:00-5:33

OoD 1 Coming to Grips With DeuteronomyМойсей продовжує оповідати історію виходу і центром цієї перикопи є історія про 12 посланців, які принесли вістку про Землю. Взагалі це виглядає символічно: 12 чоловік послані з місією засвідчити про те, що дає Бог і підбадьорити народ, щоб він не боявся увійтие в землю. Якщо ми дивимося на частини В-В1, то бачимо, що Мойсей закликає саме до цього: не боятися.

Але в чому полягає цей символічний звязок, що пов’язаний з числом 12? 12 апостолів, свідчення яких лежить в основі Церкви, її входу в обіцяну Богом землю. Вхід у землю виповнився у Христі, і Церква – це виповнення обітниці про землю в СЗ.

Тому цей текст є для нас повчальним. В НЗ є багато подібних застережень, коли нас закликають вірити і не боятися, бути слухняними Богові, покладаючись на Його Слово і слово Його свідків, апостолів, посланців, які принесли нам Добру Новину.

Ми знаємо що покоління, яке чуло ту новину в пустелі, не повірило і не увійшло в землю. Та й самі посланці (я маю на увазі тих 12 розвідників) були не зовсім вірні. Тільки 2 з них увійшли у землю.

Коли ми читаємо НЗ (особливо післання до Євреїв), то бачимо Християнську общину в пустелі, посеред випробувань. Вона живе вірою, а якщо перестає приступати до Бога через Великого Першосвященника – вона відпадає.

Давайте подумаємо над тим, як в цих обставинах залишитись вірними в тому, до чого закликає Писання. Наприклад, зараз для всіх актуальне питання: відвідувати чи не відвідувати Церкву. Писання закликає нас не залишати свого зібрання. Якщо ми ставимось до Богослужіння, як до чогось необов’язкового, то онлайн трансляція навряд чи є допомогою.

В нашій деномінації кожному члену Церкви на час цього карантину є можливість запросити старійшину додому під час онлайн трансляції для того, щоб приймати Причастя. Можливо саме це є відповіддю на питання “як залишатися вірним”.

Ми будемо транслювати Літургію Слова, під час якої відбувається визнання гріха ми слухаємо Слово Боже, молимось, співаємо і слухаємо проповідь. Кожен може долучитися через онлайн трансляцію. Але це не означає що можна онлайн Причаститися. В центрі Літрургії, в її серці, певна її кульмінація – Вечеря Господня. Тому для того, щоб приймати участь, треба бути онлайн в 12.30 і запросити когось із старійшин для проведення Вечері Господньої одночасно. Тому подумайте, можливо треба проявити ініціативу і звернутися до пастора з подібним проханням.

7-1; 4-1-1 Бог дає землю

7-1-1 Обрання лідерів

4-1 Бог Сам воює за Ізраіля

3-1 Послух і непослух народу

3-1-1 Не бійтесь і увійдіть у землю

2-1 Кадеш Барнеа (відступництво – не повірили розвідникам)

1-1 Мойсей являє Бога Ізраілю

4 Покарання за заколот у Ізраїлі (1:34-45)

Повторення Закону – Перикопа 4 https://youtu.be/0BBF-Ij-pa4

http://www.bible.literarystructure.info/bible/05_Deuteronomy_pericope_e.html#4

https://www.mechon-mamre.org/mp3/t0501.mp3

OoD 1 Coming to Grips With DeuteronomyДана перикопа продовжує історію – і ми маємо наступне:

в.34 – Господь вислухав, в. 45 – та не слухав Господь (А-А1)

в.41 і 43 – йдеться про сходження на гору (В-В1)

в 42 – центр хіазму: Бог каже не варто воювати, якщо Його нема серед них.

За невірство це покоління не увійде в землю, навіть Мойсей, який не послухався і вдарив по скелі, коли Бог наказав йому сказати слово (історія з книги Чисел 20 розділ). Увійдуть тільки вірні свідки – Калев та Ісус Навин. Увідуть діти, які виросли в пустелі, діти, які завдяки Божому провидінню не загинули.

Далі Мойсей нагадує про геройство, яке закінчилося плачевно. Ця історія нагадує мені про сучасні церковні харизматичні рухи, які намагаються все взяти вірою тоді, коли посеред них нема Господа. Як ми бачимо з історії, люди намагалися це зробити, не зважаючи на те, що Господа серед них нема. Вони так і не зрозуміли у чому суть їх обрання. Чим вони особливі ?

Вони йдуть на гору і терплять поразку. Бог допускає Церкві пережити поразку, якщо вона не дуже то й турбуєтсья про те, щоб воювати тільки тоді, коли з нею Господь. Дурість її окремих представників стає очевидною навіть для ворогів.

Наприклад, зараз під час карантину що тільки не роблять: і вірус молитвою відганяють і святою водою кроплять. Це безумсво, яке не має нічого спільного з поклонінням Богу. Хоч залий все святою водою, толку не буде, якщо Господа нема з нами. Церкві треба серйозно подумати про все це як про суд, який починається з дому Божого. Звісно, Бог судить, щоб очистити і дати життя. Він судить Церкву, тому що любить. Раджу прочитати статтю “Бог кари” написану Лейхартом, а зараз хочу тільки сказати що цей уривок показує плачевні наслідки того, коли Церква починає вдаватися до мір, які не мають ніякого змісту.

Гора в даній історії – це символ поклоніння Богу. Без оновлення поклоніння Богу, в результаті якого Він справді “буде з нами”, нам не справитися з тими викликами, які ставить життя. А якщо ми намагатимемося це зробити своїми методами, які не надають вирішального значення питанню “А Бог справді з нами ?”, то будемо плакати, як плакав Ізраіль.

7-1,4-1-1 Центр – відплата за бунт

7-1-1 Вхід у Ханаан

4-1; 1-1 Гнів Господній (там вказаний вірш 1:34, але 37 підходить краще, тому що в обох текстах йдеться про гнів на Мойсея).

3-1 Покарання за непослух і милість до послушних (10 заповідей)

3-1-1 Перемога над амореями (Сигон) і переможені амореями

2-1 Знищені Господом

Середа 25 березня 2020 року

5 Роки у пустелі (1: 46-2: 25)

Повторення Закону – Перикопа 5

https://youtu.be/4ACBUuu85g0

http://www.bible.literarystructure.info/bible/05_Deuteronomy_pericope_e.html#5

https://www.mechon-mamre.org/mp3/t0502.mp3 00:00-3:58Отже, Мойсей нагадує новому поколінню їх історію. Останній вірш першого розділу і 25 віршів 2-го – оповідається як повинні були себе вести завойовники з народами, землі яких Господь не дав Ізраільтянами.

На смартфон можна завантажити додаток – Біблійні карти (на фоні карти там така перевернута синя крапля. В тексті згадується багато географічних місць і цей додаток дає можливість подивитися на локації.

Дивлячись ці карти я згадав цю місцевість, хоча ми не були в усіх регіонах на південь і на схід від Мертвого моря, в 2007 року ми були в пустелі, а по карті видно що ця місцевість – однорідна. Пустеля Негев (південь) – це особливе місце і ти одразу розумієш що тільки Бог міг забезпечити і захистити в таких обставинах.

Завоювання Святої Землі – не самовільне вторгнення. Бог чітко вказує, що робити: ось ці землі я дав Ісавові, ось ці – Лотові; більше того, народи заселяли території, проганяючи народи, які на них сиділи і до Ізраільтян і Писання каже, що це “Він дав” їм прогнати. Вся історія, а не тільки історія Божого народу – в Божих руках.

Мойсей розповідав як Ізраільтяни терпіли поразку, коли воювали самовільно (перикопа 4) і тепер він знову вказує: Тільки по Слову Господньому будете діяти. Він дає у руку Ізраіля його ворогів (в.24). Так само як Він дає все необхідне для життя (в.24).

Ці слова співзвучні з тим, що говорить Петро в 1 післанні: Бог дав все необхідне для життя і благочестя. Павло ж післанні до Ефесян, 6 розділ пише про Божу зброю в боротьбі проти зла. Тобто Ісус Христос вчора, сьогодні і навіки той самий і Церква, новий Ізраіль керується тими ж самими принципами: жити і діяти по Слову Божому.

 

6 Поразка царя Сиґона (2: 26-37)

Повторення Закону – Перикопа 6

https://youtu.be/KwiXIL1KFfA

http://www.bible.literarystructure.info/bible/05_Deuteronomy_pericope_e.html#6

https://www.mechon-mamre.org/mp3/t0502.mp3 3:58

Динаміка уривку є ілюстрацією того, як діє Бог.

А-Бог пропонує мир, а Його народ навіть просить Сигона, царя хешбонського, територія якого знаходилася на схід від Мертвого моря і простягалася на пічніч до Гілеаду (приблизно 100 км).

В-Сигон не дає пройти і Писання каже про запеклий дух та ожорсточене серце цього царя. Це нагадує про фараона, якому теє пропонували з миром відпустити Божий народ, але він не захотів. Це ще одна ілюстрація і доказ того, що Бог не хоче смерті навіть Своїх ворогів. Вони самі повстають проти Бога і тому доводиться воювати.

Це наводить на думки про війну вцілому. Коли є війна – мир можливий тільки після перемоги. Не можливо бути в мирі, якщо інша сторона цього не хоче. Ми маємо бути готові воювати з Божими ворогами. Інша справа – як ?

С – Центральна перикопа – Слово Господнє: Бог каже, що “зачав” віддавати Сигона. Це те, як відбувається боротьба – Бог починає: Він дає благодать. А далі, на підставі цієї благодаті діє Божий народ. Згадайте вище (Бог не дав амореян, а вони пішли і воювали) – приклад поразки через непослух Слову. І тут приклад перемоги, коли пішли по Слову Господньому. Бог діє через Слово, через Слово Він дає благодать, благословляє.

Тому якщо Церква хоче оновити свою роль Церкви, яка воює тут на землі, то їй треба повернутися до Слова Господнього і діяти на Його основі, а не на основі власних ініціатив чи добрих намірів. В певному сенсі можна сказати що блискуча перемога Ізраіля принесла славу “тільки Богові”, але з іншого боку це теж прославило Ізраіля в Бозі. Цього неможливо добитися самостійно, а тільки по Слову Господньому.

25 вірш – йдеться про те, що перемога посприяє виробленню певного ставлення до Ізраіля в навколишніх народів. Його почнуть боятись. Це нагадує книгу Дій Апостолів, в якій описане подібне ставлення до Церкви, яка завойовувала тогочасний світ (Дії1:43;5:11).

7 Земля царя Сиґона та Ога (3: 1-22)

Повторення Закону – Перикопа 7

https://youtu.be/rX0QTtr1sRU

https://www.mechon-mamre.org/mp3/t0503.mp3 00:00-03:56

http://www.bible.literarystructure.info/bible/05_Deuteronomy_pericope_e.html#7

А – коли Бог дає наказ воювати з Огом, царем башанським, Він посилається на досвід минулих перемог (в2,6).

В 11 вірші написано, що Ог належав до Рефаїмів (в минулій перикопі вони теж згадувались) – це велетні, які є символом древніх цивілізацій, які повстають проти Бога. Те, що ми згнаємо про рефаїмів наводить на думку про велетнів, які народжувались до потопу, про Німрода (Бут.10) і навіть про Вавилонську вежу, тому що амонитян називали замзуми (перикопа 5), це слово говорить саме за себе, тому що їх мова нагадувала дзижчання, бурчання. Моавитяни називали їх еміми (перикопа 5).

Словом, Ізраільтяни завойовують всю територію на схід від Йордану: від Мертвого моря на північ аж до Генисаретського озера, до гори Гермон. Окрім тих територій, які Бог сказав не чіпати. Центральна частина хіазму – про розподіл цієї землі.

Далі Мойсей нагадує, що осілі по “тім боці Йордану” повинні піти і воювати в Землі, залишивши жінок, дітей і худобу на цій території, як вони і обіцяли.

Те, що тут відбувається провіщає події, які відбудуться, коли Ізраіль війде в Землю. І це має стати для них прикладом і підбадьоренням для завоювання. “Не будеш боятися їх, бо Господь Бог ваш – той, що воює для вас”.

Так само перемога Христа має стати для нас підбадьоренням. Церква входить у спадщину через боротьбу. Це на небі Церква тріумфує, а на землі – Воює. Попередня книга – книга Чисел була повністю присвячені цій темі і тут ми бачимо, що Мойсей про це нагадує.

Армія – один з образів Церкви, і він є дуже точним. Тому що тут є дисципліна, накази, порядок і певні ритуали, які повинні чітко виконуватись. Більше того, образ нареченої і образ армії поєднані між собою – вона “грізна, як полки під знаменами” – Пісня Пісень. Джеймс Джордан аргументує погляд на Причастя, як на “військову трапезу на горі”. Таким чином образ Весільної трапези і Армії поєднані.

І наостанок давайте подивимося як це все поєднано в Літургії. Літургія починається з Божого заклику поклонятись. Це Божа благодать, що ми можемо прийти, отримати прощення гріхів. Вся Літургія наповнена Словом – тим, що, як ми казали є вирішальним для успішної духовної боротьби:

ми чуємо Слово

ми відповідаємо на Слово

ми співаємо Слово

ми молимось на основі Слова

ми слухаємо проповідь

Ми не просто пасивні учасники, а ті, хто приймає від Бога благодать і відповідає: жертвами уст (хвалячи Бога), десятинами. Це означає що ми не просто дивимось на благодать, а приймаємо її, щоб потім нею служити.

Кульмінацією Літургії є Причастня – трапеза, якю Бог безпосередньо підкріпляє нас для боротьби. Після неї нас благословляють на служіння у світі протягом тижня, який перед нами.

The area of Moab at Ar, (the region East of the Jordan) before the time of Moses, was also considered the land of the Rephaites. Deuteronomy 2:18-21 refers to the fact that Ammonites called them Zamzummim, which is related to the Hebrew word זמזם, which literally translates into “Buzzers”, or “the people whose speech sounds like buzzing.” In Arabic the word زمزم (zamzama) translates as “to rumble, roll (thunder); murmur”. As in Deut 2:11, the Moabites referred to them as the Emim. See : Gen 14:515:20Deut 2:10-112:18-213:11Josh 12:413:1215:817:1518:162 Sam 5:185:2223:131 Chron 11:1514:920:4

26 березня 2020 року

 

Луки 12-8

https://www.youtube.com/playlist?list=PLy_gO6ybaYH_92f2XL02SIQaX4nwhAdJL

85 Притча про безплідне фіґове дерево (13:6-9)

Луки – Перикопа 85

https://youtu.be/ieUrjNFAq-s

http://www.bible.literarystructure.info/bible/42_Luke_pericope_e.html#85

https://listen.talkingbibles.org/ru/language/ell/03_luke 04:43:04:06

A: About bearing fruits. B: Cutting down.

Про подібні речі пізніше говорив Петро, коли закликав сприймати “відкладений суд” (постійне явище в Біблії – див. Структура Біблії по Джеймсу Джордану) не як “зволікання”, а “а як довготерпіння” Бога (). А справді – для зовнішнього спостергача, який не знає слова господаря і намірів винаря, те, що відбувається – просто “зволікання”, або навіть щось таке, що взагалі не має відношення до того, хто посадив це дерево. Росте собі і все – і кому яке діло до плоду.

Так і світ видається людям таким собі деревом, яке виросло того що виросло, або виросло тому що десь там щось бабахнуло… Проте історія не йде в нікуди; вона не спішить і не затримується, не зволікає і не випереджає наміри Того, хто втілився і є її частиною.

Ця притча Христова змушує застосувати до життя простий принцип, який очевидний для кожного: якщо дерево не приносить плоду – його зрубають. Про це говорив Іоанн Предтеча (в українських перекладах сказано Іван) – що сокира лежить при корінні дерев і що суд неминуче прийде.

В певному сенсі цього слова Христос був частиною Середземноморської культури того часу, і нам важливо про це пам’ятати, щоб не надавати Його словам якогось вселенського змісту перед тим, як ми зрозуміли що вони означали для перших слухачів. Христос говорить про суд у формі притчі, не прямо. Прямі висловлювання були не прийняті в тій культурі.

З іншого боку кожна притча – дуже багатогранна і глибока і має вічне значенння, тому що її символізм – це мова Біблії.

Ось як коментує Карсон:

Карсон т2 стор 169: Притча Иисуса о бесплодной смоковнице (Лк. 13, 6-9) обращена ко всем его палестинским современникам, которых он призывает к покаянию, узнав о том, что Пилат убил галилеян в Иерусалиме (Лк. 13, 1-5). В этой притче Иисус использует известную метафору. Поскольку смоковница относится к числу наиболее распространенных плодовых деревьев в Палестине, вполне понятно, что в словах о плодовитости и бесплодности используется образ смоковницы, — является ли он известным ветхозаветным олицетворением Иуды либо Израиля (ср. Иер. 8, 13; 24, 1-10; Ос. 9, 10; Мих. 7, 1; см. Fitzmyer 1981-1985:1008; С. A. Evans 1990:206; Stein 1992:370; Bock 1994-1996:1208 с примечанием 12) или нет (Marshall 1978:555; Nolland 1989-1993:718). Плодовые деревья могли расти в виноградниках, см. Втор. 22, 9; 3 Цар. 4, 25; 4 Цар. 18, 31; Мих. 4, 4. То обстоятельство, что смоковница росла в винограднике, возможно, указывает на то, что Иисус хотел, чтобы его слушатели вспомнили об Ис. 5, 1-7, где пророк сравнивает жителей Иерусалима и людей Иуды с виноградником, который приносит только дикие ягоды. Если это так, то виноградник является образом Израиля, а смоковница олицетворяет бесплодных вождей Израиля (такое предположение высказано в работе Green 1997:515п126). Иисус призывает своих слушателей не откладывать покаяние и жить плодотворной жизнью, поскольку Бог, который милостиво отлагает суд в настоящее время, не пощадит тех, кто откажется направить сердце и жизнь свою к исполнению замыслов Бога (Green 1997:515п126).

Біблійний символізм, пов’язаний з деревом детально описаний в книзі Джеймс Джордана “Відкритими очима”. На моєму блозі є чорновий переклад частини цієї книги.

86 Ісус зцілює скорчену жінку (13:10-17)Слово, що у Огієнка перекладене “немочі” – означає хворобу, слабкість, неміч. Цікаво що воно використовується, коли йдеться про “неміч плоті” в післаннях, коли йдеться про те, що Дух допомагає нам в наших немочах (тут говориться про “дух немочі”) або коли Павло каже, що сила наша звершується в немочі. Тобто “неміч” – це описання нашого тілесного стану тут на землі – наше тіло не прославлене – в ньому гріх і тому ми хворіємо. Христос поніс наші немочі.

Тому жінка, хворобу якої ми б описали якимось медичним терміном, який вказує проблеми з хребтом, – ця жінка це символ всіх немічних і хворих людей. Тема, яка актуальна завжди, особливо зараз, коли про хвороби почали думати масово.

Ми читаємо, що зцілення відбулося в суботу – в день, коли людина мала поклонятися і славити Бога, спочиваючи від трудів і насолоджуючись плодами своєї праці. Врешті решт саме це і відбулося. Зцілена прославляє Бога (в. 13) і Христовими славними вчинками тішиться народ. “Вчинки” це слово, яке вставлено для пояснення, але його немає в мові оригіналу. Народ тішився “славою”. (пор. 7:16;19:37). Людина, як ми знаємо, позбавлена слави через гріх і Христос прийняв нас в Божу славу.

Також ми бачимо що тому, що трапилося противиться старійшина синагоги. Слави Божої, яка явлена в зціленні, Він не бачить, зато він бачить порушення релігійних “можна-не можна”. Христос йому докоряє, посилаючись на здоровий глузд: який сенс встановлювати правила, які не мають ніякого сенсу: очевидно він має на увазі заборону фарисеїв працювати в суботу, під якою вони мали на увазі будь-які роботу. Але не працювати взагалі в такому сенсі неможливо. Ми постійно щось робимо, навіть коли відпочиваємо. Тому день спочинку – це тим більше не заборона робити добро.

Релігійний лицемір не бачить зʼявлення Божої слави, вона дратує, тому що не вписуєтся в його тлумачення життя. Замість того щоб долучитися до прославлення Бога, він засліплений власними переконаннями, які намагається навʼязати іншим.

Коли являється Божа слава — субота не порушується, але для того, хто її не бачить — навпаки: єдине, що відбувається — це порушення суботи.

Намагання дотримуватись релігійного «можна-не можна» може здаватись дуже духовним; в церковному середовищі зʼявляються навіть люди, які вважаються експертами, до них звертаються з подібними запитаннями: «А можна чи не можна те чи інше?».

Але питання не в тому щоб знати що «можна», а чого «не можна» і дотриматись цього, тому що проблема людини набагато глибше. Людина була створена для прославлення Бога, потім вона була позбавлена слави Божої. Це трапилось коли людина змінила славу нетлінного Бога на подобу тварин (Рим.1), стала поклонятись творінню замість Творця — тобто самій собі і звірям. Древні люди буквально створювали ідолів, а в сучасній науці існує припущення, що людина походить від мавпи: яка славна ідея ! І чому ж вона приживаєтсья у безславній свідомості грішника ?

І от Христос прийняв нас в славу Божу. Її світло пробивається до нас через Його діла, так як воно блиснуло в зціленні цієї жінки. Очевидна слава Божа і страшна сліпота тих, хто її не бачить !

Карсон т2 стор.

Это утверждение отсылает слушателей к Моисееву установлению, запрещавшему работу в седьмой день (Исх. 20, 9; Втор. 5, 13). Начальник синагоги не говорит ни о каком конкретном толковании закона о субботе, но скорее указывает на то, что это положение отражает самоочевидную волю Бога (Green 1997:523): женщина страдала от своей болезни в течение восемнадцати лет, ее состояние не опасно для жизни, и она могла бы спокойно подождать еще один день, а потом получить исцеление. В Л к. 13, 15 Иисус отвечает на слова начальника синагоги, беря под сомнение его толкование закона и напоминая ему, что установление, касающееся субботы, относится не только к людям, но и к домашним животным (Втор. 5, 14). Если дело обстоит так, то в субботу людям нельзя отвязывать животных, а животным нельзя ходить на водопой… Иисус утверждает в Лк. 13, 15-16 — что позволительно скоту, тем более позволительно человеку, и он называет своих противников «лицемерами», поскольку они не разумеют воли Божьей и не понимают смысла Священных Писаний (Green 1997:524).

Замечание в Л к. 13, 17 о том, что «все противившиеся Ему стыдились» (katëschynonto pantes hoi tikeimenoi auto), перекликается с Ис. 45, 16, где говорится о посрамлении (aischynthesontai) противников (oi antikeimenoi auto) и тех, кто делает идолов, которые противопоставлены Богу Израиля, спасающему вечным спасением (Ис. 45, 15.17). Описание народа, который радовался «о всех славных делах Его [epi pasin tois endoxois]», напоминает лексику ВЗ, особенно Исх. 34, 10, «пред всем народом твоим соделаю чудеса [poiêsô endoxa], каких не было по всей земле и ни у каких народов; и увидит весь народ, среди которого ты находишься, дело Господа; ибо страшно будет то, что Я сделаю для тебя», — тем самым подчеркивается, что удивительные дела Иисуса – деяние Божье (Marshall 1978:559; Bock [1994-1996:1219] также ссылается на Втор. 10, 21; Иов 5, 9; 9, 10).

Мабуть не випадковим є число 18, тому що воно повторюється – пор. 13:11-13:17, але я не знаю яке це має значення ?

87 Притча про гірчичне зерно і закваску (13:18-21)Обидва порівняння це вказівка на те, як щось незначне починає грати з часом визначну роль. Я можу показати вам, як виглядає насіння гірчиці…)))

Гірчиця росте в сучасному Ізраілі, але зараз вона там не зхожа на дерева, навіть мало схожа на наші кущі. Така собі висока трава. А в притчі Христа – це дерево.

Закваска – це символ зростання, збільшення, яке починається з чогось малого. Це не обов’язково щось погане, як в цій притчі, тут закваска – образ пошинення Божого Царства. Хоча є тексти, де йдеться про закваску гріха (у Павла).

Коментатори звертають увагу на те, що дані слова Христа пов’язані з 4 розділом книги Даниїла, де йдеться про Навуходоносорове Царство – там його падіння передане в образі дерева, яке зрубують. Також вбачають асоціацію з Єз. 17:22-24 вірш: там йдеться про кедрове дерево, Ізраіль, під віттям якого пробуватиме усяке птаство, тобто народи. Таким чином дані слова пов’язані з месіанськими очікуваннями, які сповнились у Христі.

Карсон т2 стор.170

Притча о горчичном зерне, в которой зерно превращается в дерево (dendron), в чьих ветвях (en tois kladois autou) «птицы небесные» (ta peteina tou ouranou) вьют гнезда (kateskëhsen), является аллюзией на Дан. 4 LXX и Иез. 17, 22-24. В Дан. 4 LXX обратите внимание на следующие значимые слова: basileia (Дан. 4, 4.27.30.31.32.36.37); dendron (Дан. 4, 10.20.22.23.26); ta peteina tou ouranou (Дан. 4, 12.21); kladoi (Дан. 4, 12.17). В Иез. 17, 22-24 обратите внимание на выражения pan peteinon hypo ten skian и ta klemata (Иез. 17, 23); о дереве сказано, что это кедр (см. также Иез. 31, 5-6). В Дан. 4 дерево символизирует Навуходоносора и его царство; в конечном итоге, его срубают. В Иез. 17 в притче о кедре, судя по всему, изображено царство Израиля, которое заменит собой языческие царства, и возвещено мессианское обетование о царе из рода Давида, которому Яхве даст величие и вселенское владычество, под сенью которого люди обретут мир и прибежище (Zimmerli 1969:389-90). Согласно Таргуму, данный текст выражает надежду на восстановление династии Давида. Иисусова притча о горчичном зерне, отсылая слушателей к Дан. 4 и Иез. 17, не только указывает на библейское основание истины о восстановлении Израиля, но и служит еще одним доводом, обосновывающим ожидание этого восстановления, когда Бог утвердит свое царство, возвещаемое Иисусом (Allison 2000а: 136; ср. Kogler 1988:149-62; Reinhardt 1995:120-23). Поэтому не удивительно, что Иисус начинает притчу со слов о том, что она является иллюстрацией истины о Царстве Божьем (Лк. 13, 18). Аллюзия на Иез. 17, 23 придает притче мессианскую тональность: в ней косвенно выражена мысль о том, что мессианским служением Иисуса полагается начало Царству Божьему (Kogler 1988:166; Reinhardt 1995:123). Тот факт, что в притче не говорится о росте могущественного кедра, как в Иез. 17, 23, раскрывает неожиданность вести Иисуса: царство Божье, которое он возвещает, утверждается не посредством устрашающей силы, но в событиях, которые первоначально кажутся маловажными (Green 1997:526).

Думаю, що дані слова можна сприймати в контесті того, що трапилося вище: прославлення Бога через зцілення жінки. Христос ніби поясню як через маленьку Божу славу, діла, в яких явлена ця слава, Царство росте. Це відбувається непомітно, але якщо це робиться у Христі, воно прославляє Бога і сприяє виростанню чогось визначного.

Саме так нам треба дивитися на світову історію. Світова історія – це поширення Божого Царства. Християнський світ не з’явився одразу. Він починався з невеликої групи людей, яких переслідували. І от – через 300 років Римська Імперія була наповнена християнами і прийняла Христа на рівні держави.

Як каже Честертон, протягом історії віра сотні разів “йшла під три чорти” і щоразу гинули чорти. МИ не повинні дивитися на періоди відступлення як на щось вирішальне для історії вцілому. Церква завжди відступала, і завжди були вірні, які проходили випробування і сприяли подальшому поширенню Царства. Свої випробування ми маєм сприймати так само. Головне – Царство. Шукати Царства можна за будь-яких обставин і сприйяти його поширенню теж.

Важливість незначного: як у Честертона, коли виривається квітка — руйнується світ. Все в житті основано на малих речах: малих кроках, малих людях, незначні події визначають хід історії. Можливо в цьому і полягає найбільша таємниця, ключ до пояснення світової історії, яку часто пишуть, посилаючись на те, що є визначним з тз людей. Але хід історіх може змінитися внаслідок якоїсь дрібниці, яка має глобальний вплив (як ми бачимо з коронавірусом) І це, як ми бачимо з вчинку Юди стосуєтсья не тільки добра, а й зла (див. 2-2 в таблиці).

Великий Бог уважний до деталей і це не принижує Його величі, а навпаки. Так само людину може зробити нікчемною незначний гріховний вчинок і великою – мала вірність Царству.

А може ми не уважні до деталей і малої вірності, тому хочемо бачити миттєвий, стрімкий ріст ? А тут все відбувається поступово, протягом десятиліть і навіть століть, так що врешті решт Боже Царство росте, набирається сили і пронизує всю людську культуру і цивілізацію.

The kingdom of God is a major theme of Jesus’ teaching. The nature of the kingdom of God in the NT and in Jesus’ teaching has long been debated by interpreters and scholars, with discussion primarily centering around the nature of the kingdom (earthly, heavenly, or both) and the kingdom’s arrival (present, future, or both). An additional major issue concerns the relationship between the kingdom of God and the person and work of Jesus himself. See Luke 6:20; 11:20; 17:20-21.

The point of the parable seems to be that while the kingdom of God may appear to have insignificant and unnoticeable beginnings (i.e., in the ministry of Jesus), it will someday (i.e., at the second advent) be great and quite expansive. The kingdom, however, is not to be equated with the church, but rather the church is an expression of the kingdom. Also, there is important OT background in the image of a small plant that grew and became a tree: Ezek 17:22-24 pictures the reemergence of the Davidic house where people can find calm and shelter. Like the mustard seed, it would start out small but grow to significant size.

The reference to the birds nesting in its branches may simply be an insignificant detail. However it is probably an allusion to the tree in Nebuchadnezzar’s dream in which the birds evidently represent the Gentile nations that profit from the tree (kingdom, Dan. 4:7-23). Several Old Testament passages use a tree with birds flocking to its branches to illustrate a kingdom that people perceive as great (Judg. 9:15; Ps. 104:12-13; Ezek. 17:22-24; 31:3-14).

88 Вузькі ворота (13:22-30)

http://www.bible.literarystructure.info/bible/42_Luke_pericope_e.html#88

Пор. Тему воріт в Ів.10

Завіт — Бог пізнав Своїх: стосунки. В цих термінах Біблія говорить про спасіння. Також Христос відповідаючи на питання про спасіння говорить про самодурство народу, який каже, що знає Бога, а ділами зрікається (). Біблія говорить про необхідніть пізнати Бога, але виришальне значення має те, чи знає Бог нас ? Міцна Божа основа стоїть, маючи печатку оцю: пізнав Господь Своїх (Павло до Тимофія).

Обряди, самі по-собі, навіть Причастя, з яким тут можна пов’язаати образ – їли з Христом, а також публічне прирахування себе до Бога, до Його народу, по суті, нічого не значать, якщо це не спосіб оновлення завіту. “Я ніколи не знав вас” – ці слова по-особливому вражають, коли ти очікуєш іншого. Самодурство – ця сліпота, коли людина сліпа заспокоює себе “я бачу”. А що вона бачить ? Якого Христа ?

Сказане не означає, що їжа перед лицем Господа і публічне сповідання віри не мають значення. Вони не мають значення без Христа. І що з того ? Як це виявити в собі ? Якщо між тим, що ти говориш і тим, як ти живеш нема гармонії, це тривожний сигнал. Маю на увазі не відчуття тільки а відсутністсь правди. Христос не знає тих, хто робить неправду, а устами сповідує правду. Це сигналізує про самодурство. Звісно, що всі ми грішимо, але ті, хто силяться ввійти тісними ворітьми визнають свій гріх і вже цим самим чинять правду (див.1 Ів.1).

Інший приклад того, як входять тісними ворітьми подає звʼязок 2-2 (див. Таблицю).

Самодурство — це проблема, про яку говорить також в післанні Яків.

Ми прочитаємо цікаву історію, яка розміщена хіастично в текстах цього тижня:

12-8: самодур звинувачує Бога так само як старший брат в історії про блудного сина. Він оправдує себе замість того, щоб війти в радість отця, який милує грішника.

Карсон т2 стр 171

Говоря о том, сколько будет тех, кто обретет обещанное спасение в царстве (Лк. 13, 22-30), Иисус утверждает, что вхождение в царство зависит от владыки дома, который, судя по тому, что сказано в Лк. 13, 26, есть сам Иисус…

Слова Лк. 13, 27 являются ответом, данным тем, кто стоит у двери и взывает к хозяину дома. Эти люди говорят, что они ели вместе с ним и слушали его наставления. Данное утверждение состоит из двух частей, которые содержат аллюзии на тексты ВЗ. Слова Лк. 13, 27а, «не знаю вас, откуда вы», напоминают отрывки из ВЗ, в которых говорится о людях, которых знает Бог (Иер. 1, 5; Ос. 5, 3; 13, 5; Ам. 3, 2), – то есть, людях, избранных Богом (ср. Пс. 137, 6; см. Fitzmyer 1981-1985:1022). Вторая часть Л к. 13, 27, «отойдите от Меня все делатели неправды» (apostête ар’ emoupantes ergatai adikias), отсылает нас к Пс. 6, 9 (Пс. 6, 9 LXX): «Удалитесь от меня все, делающие беззаконие, ибо услышал Господь голос плача моего». Этими словами подчеркивается не только то, что Иисус не знает их, но также то, что он определенно исключает их из числа спасенных (Marshall 1978:567; Fitzmyer 1981-1985:1025-26; Allison [2000а: 166] и Bovon [1989-2001:2:435] говорят о [непомеченной] цитате).

Про зв’язок цього тексту з текстами деяких Псалмів поговоримо, як будемо читати Псалтир (ком Карсона т2 стор.171,172)

Отже, відповідаючи на питання про спасіння, Христос закликає докладати зусиль до того, щоб увійти “тісними ворітьми”, якими є Сам Христос. Тільки від Нього залежить спасіння і майбутня доля людства, за спасіння якого він помер. Якщо ми будемо надто самовпевнені, то розчаруємось. Якщо смиренні – то будемо винагороджені спасінням і пробуватимемо в Царстві навіки. Амінь.

Інші тексти, в яких говориться про пізнання: пізнаю, як я пізнаний (1 Кор.13);

27 березня 2020 року

89 Плач над Єрусалимом (13:31-35)

https://listen.talkingbibles.org/ru/language/ell/03_luke 00:55

http://www.bible.literarystructure.info/bible/42_Luke_pericope_e.html#89

А-А1: той, хто йде від Імені Господа;

В-В1: пророк.

Відразу кидається в очі пов’язаність між поняттями “цар-пророк”.

Карсон т2 стор 172

В Л к. 13, 31-35 Лука сообщает о четвертом случае, когда Иисус возвестил о том, что его предадут смерти (после Лк. 9, 22.44; 12, 50); это произошло после того, как сочувствующие ему фарисеи предупредили его о том, что Ирод Антипа замышляет убить его. Иисус говорит, что продолжит свое служение изгнания бесов и исцеления больных дотоле, доколе предназначено, и что потом пойдет в Иерусалим, где будет убит. Этим Иисус хочет сказать, что его участь определена не заговором Ирода, а волей Бога, которой он подчиняется (Bovon 1989-2001:2:449).

Слова Иисуса в Лк. 13, 33 «не бывает, чтобы пророк погиб вне Иерусалима», перекликаются с несколькими текстами ВЗ. Иер. 26, 20-23 повествует об убиении пророка Урии в Иерусалиме царем Иоакимом. Во время правления царя Иоаса Захария, сын Иодая, был убит в Иерусалиме (2 Пар. 24, 20-22). Захария был священником, а не пророком, но он упомянут в Лк. 11, 51, вместе с Авелем, как пророк, кровь которого была пролита (Stein [1992:343] отмечает, что Лука называет и Авеля, и Захарию, сына Иодая, пророками, потому что трактует весь ВЗ как пророчество).

Тут варто згадати про те, що в Євангелії Луки Сам Христос постає перед нами як пророк (священник – у Матвія, Цар – у Марка і пророк у Луки).

Согласно Иер. 38,4-6, Иеремию попытались убить в Иерусалиме. Слова 4 Цар. 21,16 о том, что царь Манассия «пролил… весьма много невинной крови, так что наполнил ею Иерусалим от края до края», в иудейской традиции относили ко всем праведным иудеям, включая пророков: «он, конечно, не пощадил и пророков и, убивая их по нескольку ежедневно, учинил такую резню, что кровь лилась потоком по Иерусалиму»66 (Иосиф Флавий, Иуд. Древн. 10.38).

Слова Иисуса, записанные в Лк. 13, 34, «сколько раз хотел Я собрать чад твоих, как птица птенцов своих под крылья, и вы не захотели!», вызывают в памяти несколько отрывков из ВЗ, в которых используются иллюстрации из мира природы, с тем чтобы описать попечение Яхве об Израиле: «как орел вызывает гнездо свое, носится над птенцами своими, распростирает крылья свои, берет их и носит их на перьях своих» (Втор. 32, 11); «в тени крыл Твоих укрой меня» (Пс. 16, 8); «сыны человеческие в тени крыл Твоих покойны» (Пс. 35, 8); «в тени крыл Твоих я укроюсь, доколе не пройдут беды» (Пс. 56, 2); «под крыльями Его будешь безопасен» (Пс. 90, 4); «да будет тебе полная награда от Господа Бога Израилева, к Которому ты пришла, чтоб успокоиться под Его крылами!» (Руфь 2, 12) (см. также 3 Езд. 1, 30; 2 Ваг. 41:3-4; / En. 39:7; Sipre Deut. 296:3; 306:4; 314:1; b. Sotah 13b; Pesiq. Rab Kah. 16:1; Pesiq. Rab. 4:1).

В Лк. 13, 35а угроза грядущего суда над Иерусалимом выражена в словах: «Се, оставляется вам дом ваш» (idou aphietai hymin ho oikos hymön).

Ця фраза пов’язана з пророком Єремією і буде більш детально розглянута, коли ми будемо читати Єремію.

В Лк. 13, 356 Иисус возвещает, что жители Иерусалима уже не увидят его, пока не наступит время, когда они скажут: «Благословен Грядый во имя Господне», — аллюзия на Пс. 117(118), 26. Цей Псалом вже цитувався в 7 розділі, коли Христос говорив про Іоанна, тому звязок тем: пророк, який йде в Ім’я Господнє очевидний: Іоанн прийшов в Ім’я Господа…

Говорячи про те, що в цих словах і вказівка на парусію (повернення Христа, Його 2 прихід) і вказівка на суд, який несе з собою Його прихід коментатор зауважує:

ЩО якщо під цими словами мається на увазі урочистий в ‘їзд в Єрусалим, про який говориться в Лук.19:38 (там люди викрикують ці слова), то під ними мається на увазі певний саркастичний зміст, тому це є пророцтвом Христа про те, як приймаючи Його, як Царя, люди Його розіпнуть.

Е. Богословское значение (актуальне напередодні свята В’їзду Ісуса в Єрусалим, яке ми святкуватимемо 5 квітня):

Цитата из Пс. 117, 26 создает драматическую напряженность, поскольку Лука рисует образы противодействия и враждебности, ожидающих Иисуса в Иерусалиме, и оставляет читателя в неизвестности, заставляя задаваться вопросом, примет ли Иерусалим Иисуса как Царя (и Мессию), когда он придет в город. Эта возможность противопоставляется неоднократно звучащему предсказанию Иисуса относительно его отвержения и смерти (Wagner 1997:163-64). Слова псалма о благословении поклоняющимися того, кто грядет во имя Господне, и о благословении, которое исходит из дома Господня (то есть храма), в согласии со сказанным, трактуются в Лк. 13, 34-35 как пророчество об «оставленном» доме, то есть, очевидно, и о храме, и об Иерусалиме: поскольку город и храм выступили против вестников Бога и впали в грех, они навлекли на себя бедствие и суд. А это означает, что храм и город (который в настоящее время отказывается благословить того, кто грядет как Сын Человеческий), больше не может быть источником благословения Божьего (Allison 2000а: 163-64).

Ком:

Бог полюбив світ і ця любов описана Ним тут за допомогою образного вислову «квочка збирає під крила курчаток своїх».

Христу говорять, що Ірод хоче Його вбити. Він хоче його вбити так як Каїн вбив Авеля. Описуючи ставлення людини до Бога в книзі «Перші святі» Джеймс Джордан каже, як змінилося ставлення людини до Бога після гріхопадіння:

«Грішник ненавидить Бога і бажає Його вбити. Грішник ненавидить Бога і бажає знищити все, що нагадує йому про Нього.

Бог є життя, а тому людина ненавидить життя і любить смерть. Як сказано в книзі Приповістей, «всі, ненавидять Бога, люблять смерть» (Пр. 8: 35-36). Грішники також ненавидить християн, які стали подібними до Бога. Ось чому вони вбили Ісуса і пророків.

По суті кожен грішник ненавидить також і себе, оскільки він створений за образом Божим. До того ж, грішники ненавидять один одного, тому що за образом Божим створено всіх.

І, врешті решт, грішники ненавидять творіння, бо воно відображає славу Божу. Таким чином, насильство і вбивство є вродженими якостями людини після гріхопадіння».

Ставши гріхом, Христос замістив вищеописаного грішника на хресті. Бог хотів навернення Каїна (див. Буття 4) і юдеїв, до яких звертався цими словами: «Скільки раз Я хотів позбирати дітей твоїх, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли!». Ось і все.

90 Ісус зцілює слабого на водянку (14:1-6)

http://www.bible.literarystructure.info/bible/42_Luke_pericope_e.html#90

А-А1: Хвороба-зцілення

В-В1: питання, які ставить Христос

С-С1: мовчать і не можуть відповісти

Ця історія вказує на первну модель поведінки, наслідувати яку нас закликає Петро.

1 Пет.2:15,16 – закликаючи християн коритися владі, Петро нагадує їм, що вони – раби Божі. У цьому є свобода – коритися лише Богу. Коли така людина робить добро – цим вона замикає уста людям безумним, як тут зробив Христос. Петро пише про стараждання, про готовність постраждати і Христос цими словами наражає себе на ще більшу ненависть з боку законників і фарисеїв. Якщо ви справді робите добро – у тих, хто противиться Богу нема аргументів, немає відповідей на ті питання, які ставить і на які відповідає Біблія і Христос (ця історія схожа на одну з попередніх, про тлумачення якої ми говорили вчора – це 86 перикопа: узздоровлення хворої жінки).

91 Притча про запрошених на вечерю (14:7-24)

http://www.bible.literarystructure.info/bible/42_Luke_pericope_e.html#91

А-А1: запрошення на Вечерю людей, які гідні запрошення

В-В1: запрошення негідних

С-1: сама Вечері – споживання хліба в Царстві

Настанови для господаря, який приймає гостей переростають в Притчу про Царство (в15)

В Лк. 14, 1-24 автор повествует о том, как Иисус гостил в доме одного начальника из фарисеев после субботней службы в синагоге (Лк. 14, 1). Принимая во внимание, во-первых, важность социального статуса, определяемого восприятием современников человека, и, во-вторых, важность принципа взаимности в отношениях благодетеля и должника в древнем обществе, можно утверждать, что слова Иисуса о правилах поведения в гостях вступают в противоречие с ценностями и ожиданиями, которые воспринимались его сотрапезниками как нечто само собой разумеющееся. Так читателям Евангелия открывается новое представление о жизни и обществе (Green 1997:550-51). В Лк. 14, 8-10 Иисус не советует званым занимать более почетные «первые места», поскольку, если хозяин не считает притязания гостя обоснованными, то он будет унижен перед другими гостями. Иисус утверждает, что лучше сразу занять менее почетное место и потом быть приглашенным хозяином пересесть на более почетное место. Стих 10, где сказано: «друг! пересядь выше; тогда будет тебе честь пред сидящими с тобою», представляет собой мудрое изречение, которое перекликается с Притч. 25, 6-7, «Не величайся пред лицем царя, и на месте великих не становись; потому что лучше, когда скажут тебе: ‘пойди сюда повыше’, нежели когда понизят тебя пред знатным, которого видели глаза твои».

Стих 11 показывает, что Иисус не просто признает кодекс чести греко-римского мира, – он указывает мудрый путь к достижению почета, который ведет к обретению еще большей чести. В утверждении «ибо всякий возвышающий сам себя унижен будет, а унижающий себя возвысится» (pas ho hypsön heauton tapeinoetkésetai kai ho tapeinön heauton hypsöthesetai) ценности современного общества приобретают новое значение: Бог признает «униженных» и судит тех, кто домогается почета. Афоризм Иисуса является аллюзией на Иез. 21, 26 («униженное возвысится и высокое унизится» = Иез. 21,31 LXX: etapeinösas to hypselon kai to tapeinön hypsösas; ср. Иез. 17, 24; см. Fitzmyer 1981-1985:1047; Bock 1994-1996:1265), текст, в котором Яхве наказывает «преступного князя Израиля», нечестию которого будет положен конец (Иез. 21, 25). Бог повелевает, чтобы тот снял свой венец (Иез. 21, 26а), потому что все будет разрушено, «доколе не придет Тот, Кому принадлежит он, и Я дам Ему» (Иез. 21, 27).

Коментар говорить про закладання нових цінностей, які відрізняються від цінностей цього світу – в Царстві не мають значення той статус, який має значення поза Царством.

Бог признает как гостей в своем царстве только тех, кто признает собственную нищету.

Притча Христа: Было высказано мнение о том, что изложенные в Л к. 14, 18-20 доводы, которые были приведены зваными гостями в свое оправдание, являются аллюзиями на Втор. 20, где перечислены различные причины, по которым человек вполне законно мог не идти на войну (Derrett 1970:126-55). Есть мнение, что понятие подготовки к священной войне тесно связано с идеей подготовки к большому пиру по случаю пришествия царства Божьего (J. А. Sanders 1974:257-58; С. A. Evans 1990:225).

Карсон говорить про таке тлумачення як малоймовірне, а мені здається, що воно цілком вписується в те, що він говорить далі:

как мы отвечаем на вопрос, согласуется ли основной раздел Евангелия от Луки по содержанию и темам с Втор. 1 — 26. Если это действительно так, то притча о большом ужине может трактоваться в терминах обличения и осуждения злоупотреблений богословием Второзакония и этикой избрания — то есть опровержения мнения, будто благословения и проклятия Второзакония проявляются в здоровье и богатстве или болезни и бедности, каковые служат свидетельством праведности либо греховности человека (J. A. Sanders 1974, также впоследствии С. A. Evans 1990:223-26).

Скоріше за все є зв’язок з Повт. Закону вцілому (тема обрання і зокрема – відмова прийти, тому що женився і тд)

Коли йдеться про вбогих і тут перелчено: вбогих, калік, сліпих, кривих – то йдеться про людей, які внаслідок своєї вбогості і вад не могли бути частиною привілейованого класу (тому що Закон забороняв таким людям бути священниками – Напр. Лев.17_20-23, або тому що вони вважалися грішниками, або тому що не вписувались у суспільство і тд)

Если исходить из того положения, что ветхозаветная традиция, связанная с образом эсхатологического пира, отражена в притче Иисуса, то нельзя исключать возможности, что в притче также говорится и о язычниках, как участниках пира (Green 1997:561).

Ком:

Отже, притча, яку розповів Христос ілюструє як Бог заради Себе самого кличе людей, Він робить це заради Свого Імені, або як сказали би сьогодні – Своєї репутації. Сам той факт що нас покликано, змушує зробити вибір, в якому відобразиться ставлення до Того, Хто нас кличе.

Ніщо не може стати приводом для оправдання відмови, якщо ви розумієте Хто вас кличе.

Людям завжди здається що їх відмовки мають під собою реальні підстави і що можна просто ввічливо вибачитись і знехтувати запрошенням Бога.

«Силувати прийти» мабуть треба тільки того, хто не вірить, що Бог запрошує за Свій стіл такого недостойного, як він. В такому випадку треба переконувати в тому, що так, справді — Бог полюбив і тебе грішника та недостойного. Так Він обрав убогих, а ті, хто невдячні, хто відмовляються – не скуштують Вечері.

Можна пов’язати різні частини цього тексту, вкзавши на ставлення, якого вчить Христос: сідай на останнє місце і “силуй прийти” – вбогий ніколи не сідатиме на перше місце. Зверність увагу на разучу різницю між цими категоріями людей – самовдоволені лицеміри, які відмовляються прийти, а якщо приходять, то сідають на перші місця і вбогі грішники, яких треба переконувати, тому що вони вважають себе негідними. Жоден з запрошених не покуштує Вечері – для того, щоб попасти на Вечерю треба бути смиренним і вдячним.

5-4-1 цікава ілюстрація невдячності в історії з прокаженними: Лук. 17:11-19

Вірні виражають своє ставлення до Божого поклику у ставленні до Богослужіння, центром якого є Вечеря Господня. Він запрошує і кличе, а наша справа – відповісти на поклик і передати іншим це запрошення. Запрошення Бога поклонятись – це не абстрактний заклик до того, щоб “бог був у душі” чи до того, щоб “робити добро” і навіть це не заклик до того, щоб читати Біблію і молитись вдома чи самостійно. Це заклик на Вечерю.

92 Ціна учнівства (14:25-35)

http://www.bible.literarystructure.info/bible/42_Luke_pericope_e.html#92

А-А1: зректися себе;

В-В1: сісти і порахувати

Тобто зречення від себе – це подвиг, це як побудувати будинок чи виграти війну – треба сісти і подумати.

Христос ставить дужі суворі вимоги, тому що носити Його Ім’я і справді чомусь навчитися у Христа – це чогось варте. Треба сісти і подумати перед тим, як слідувати за Христом. Фактично – це треба робити кожного дня, тому що нести хрест ми маємо щодня, в обставинах, в яких наша годиня і відчуженість від Бога, та темрява, в яку ми погружаємось через гріх власний і гріх цього світу – вона змушує нас зосередитись на самих собі і якщо зрікатися себе – то частково, не до кінця. Над цим Христос закликає подумати і зараз під час Посту це вкрай акруально.

Самовільне зречення небезпечне тим, що воно вводить в оману нас самих – ми думаємо що є тими, кими ми не є. Про тих, кому Христос сказав, я ніколи не знав вас, тоді, коли вони думали зворотнє, ми говорили вчора.

Самовільне зречення має вигляд мудрості, як каже Павло в післанні до Колосян, але воно позбавлене сили, тому що для справжнього несення хреста потрібна сила ДС..

Карсон т2 стор.180

В Законі сказано поважати батька та матір (Исх. 20, 12; Втор. 5, 16). Чи суперечать слова Христа цим словам ? Ні, тому що витлумачані правильно вони вже не є суперечливими, хоча здаються таким на поверхні.

Требование Иисуса объяснялось как отражение Втор. 33, 9, где подчеркивается преданность Левия Торе (Marshall 1978:592; Fitzmyer 1981-1985:1063; Bovon 1989-2001:2:533).

Словом, вірність Христу перевершує вірність будь-кому і будь-чому і це вимагає болючої операції – взяти свій хрест – зректися усього, що маєш.

Наостанок Христос говорить про сіль, яка є символом завіту з Богом. Жертва мала бути посолена сіллю цього завіту (Лев.2:13). Коли ми сприймаємо те, через що нам доводиться проходити в світлі завіту, в світлі слідування за Христом, то стаємо здатними взяти хрест і йти за Ним, а не просто плисти за течією.

28 березня 2020 року

93 Притча про загублену вівцю і монету (15:1-10)

Дві історії – проста структура:

В Біблії все повторюється, тому що так людина запам’ятовує краще. Одна і та ж сама думка передається історією про загублену вівцю і загублену монету: що ненормального в тому, щоб шукати своє, якщо ти його загубив ? Слово загубив повторюється в обох ілюстраціях.

Звісно образи вибрані не випадково: пастух в Біблії – це Бог Ізраіля. Він поставляє пастухів, щоб пасли Його овець. Дані слова звернені до цих пастухів (в.2) у відповідь на їх нарікання. Вони вочевидь не сприймають грішників, як своїх овець. А Христос їсть з ними, тому що хоче їх повернути і радіє, якщо вдається.

Наводячи приклад з овечкою і монетою, яку шукає жінка, Христос порівнює грішника з власністю. Зазвичай люди турбуються про свою власність. Тому інколи роблять незвичайні речі, відволікаючись від всого решта: шукають те, що пропало і коли знайдуть – радіють.

Словом все це основано на ідеї що люди належать Богу: ті, хто заблукали — це така сама власність Бога, як ті, хто не заблукав. Він докладає всіх зусиль щоб загублене повернути.

Дану ілюстрацію Христос доповнює словами: “Так само радіють Анголи…”, даючи зрозуміти що “їсти з грішником” (мається на увазі спілкування, внаслідок якого грішник змінюється) – це справа великої ваги в Царстві. Такої відкритості до грішників часто не вистачає і християнським пастирям.

(див. Також в таблиці: 12-8;4-3 — Христос плаче про Єрусалим; 4-3-2 — спасіння Закхея)

Карcон т2 стор 181

Трактовка, согласно которой основной раздел Евангелия от Луки следует рассматривать в свете Втор. 1 — 26, связывает главу 15, в частности, притчу о блудном сыне, с Втор. 21, 15 – 22, 4 (С. F. Evans 1955:48; С. A. Evans 1990:234). Ученые отмечают следующие параллели. Текст Втор. 21, 15-17 посвящен вопросу о статусе первородного сына, который будет почтен более чем второй сын, даже если отец будет любить второго сына больше, чем первенца; сын родившийся первым получит «двойную часть» отцовского наследства (Втор. 21, 17). Во Втор. 21, 18-21 речь идет об упрямом сыне, который не повинуется своему отцу, «мот и пьяница»; такого сына должно вывести из города и побить камнями. Притча Иисуса резко противопоставлена этой части девтерономического законодательства: своенравного сына не изгоняют и не побивают камнями; напротив, отец принимает его вновь в семью (С. A. Evans [1990:234] указывает на то, что во Втор. 21 изложено гражданское право и что данный текст не исключает возможности покаяния, прощения и восстановления грешника).

Про поганих пастирів: Єз.34 – де йдеться про поганих пастирів і про те, що Бог Сам знайде Своїх загублених овець.

Изложенная в Лк. 15, 7 мысль о том, что небожители радуются о покаянии и одного грешника, может являться отголоском Иез. 18, 23: «Разве Я хочу смерти беззаконни- ка? говорит Господь Бог. Не того ли, чтобы он обратился от путей своих и был жив?» (см. Fitzmyer 1981-1985:1078)

94 Притча про блудного сина (15:11-32)

А-А1: Майно

В-В1: марнотратвство (проїв)

С-С1: свиня і теля (чиста і нечиста тварина)

D-D1: гріх

Е: милість отця

Динаміка: перша половина – розповідь про те, як молодший син проїв майно і опустився до рівня свиней, як він прийшов до тями і повернувася в дім Батька; ключовим моментом є центральний вірш (20), в якому говориться про те, як поступив батько. І далі син визнає свій гріх і з’являється інша тварина: теля (тут не сказано, але теля, це тварина, яку приносили в жертву Богу перед тим, як їсти, якщо це так, то це симовлізує примиренням також з Богом). З’являється також старший син, з критикою якого отець не погоджується, а відповідає на неї, пояснюючи причини свого ставлення: він знайшов загублену вівцю. Мертвий знайшовся – йдеться про стосунки, тому що в Біблії смерть, це, по-перше розрив стосунків. Син повернувся і ожив – це значить, що його знову прийнято в дім батька на правах сина (перстень на руку – на це вказують як на знак синівства).

Отже ми бачимо, що коли Христос їсть з грішниками, він не просто приймає їх гріхи, а приймає їх покаяння, їх навернення. Приймаючи сина, отець сприяє його наверненню, а син сам розуміє, що недостойний бути на правах сина.

Отець в притчі милує сина, який заслуговує тільки на покарання. Дух цієї притчі, як на мене, яскраво відображено у 2 післанні до Коринтян, післанні, в якому Павло благає від Імені Христа примиритися з Богом і застерігає про те, щоб благодать Божа не була прийнята марно (2 Кор. 5:20-6:1). Саме в цьому благанні – суть того, що робить отець, коли вибігає назустріч сину і падає йому на шию. Контраст викликає образ старшого сина, який вважає що він має на це право. Маючи благодать, він її не цінує, як благодать і відповідно не бачить причин ставитися до грішника так, як ставиться його батько. Все це розповідається фарисеям, які нарікають на те, що Христос їсть з грішниками.

Карсон:

Молодший син просить дати йому частину маєтку. Повт.Зак.21 розліл регулює як саме має відбуватися розподіл майна, суть у тому, що молодший син вчинив не вірно. Мотиви батька, який пішов тут назустріч синові в притчі не розглядаються. Батько дав йому частину, але в кінці притчі говориться що син був мертвий, тобто стосунки були пошкоджені, розірвані.

Упоминание о «свиньях» (гр. choiros) в Лк. 15, 15-16 вызывает в памяти установление ВЗ, согласно которому свиньи считались «нечистыми» и непригодными в пищу для Израиля (Лев. 11,7; Втор. 14, 8; ср. Ис. 65, 4).

Сцена примирения отца и блудного сына в Лк. 15, 20-24 – объятия, поцелуй и подарки (лучшая одежда, перстень и обувь) — свидетельствует о возвращении сына к отцу и семье, которую он отвергнул. Дарование одежды и перстня трактуется некоторыми учеными в свете Быт. 41,42, где фараон делает Иосифа своим полномочным представителем, и Есф. 8, 2, где царь оказывает почесть Мардохею, даруя ему перстень (см. Jeremias 1971:130; Marshall 1978:610-11).

Притчу можна витлумачити в контексті культури вцілому.

Коли Бог дає певній культурі Євангеліє (А), а люди відступають, привласнюючи його собі і розбазарюють те, що привласнили (В), то їх спільність з Богом неможлива. Вони прагнуть того, що є гидотою в Божих очах, і навіть цими гидотами не можуть насититись, як блудний син, якому не дають навіть те, що їдять свині (їжа в Біблії — знак спільності).

Культура-відступниця не може насититись «стручками, які їдять свині», вона помирає (С) і єдине, що залишається – покаятись, вони визнати свою провину, повернутись до батька (D). Він їх приймає (E).

Зараз багато чого відбувається: кажуть що Трамп повернув молитву в школи Америки, що Іран відпустив 3 в’язнів християн – все це у звязку з короновірусом. Може цей світ потрохи починає усвідомлювати куди він котиться… Я не оптиміст – просто не вірю у випадковості…

95 Притча про невірного управителя (16:1-13)

Далі Христос звертається до учнів (проте фарисеї чують)

А-А1: служіння (управитель-раб)

В-В1: вірність: від цього залежить, чи можна тобі щось довірити ?

С-С1: слуга прийнятий в домі: в домі багатого чоловіка, в небесних наметах (ком Карсона нижче).

D-D1: здобування друзів.

Е: похвала за мудрість.

В цій історії заплутує те, що невірну людину Христос приводить в приклад. Це відбувається тому, що ми сприймаємо притчу не вірно. Вона розповідається для того, щоб донести одну думку, а ми схильні бачити в ній те, чого там нема, або те, що не має відношення до цієї думки.

Як в історіїї з тлумаченням притчі про Доброго Самарянина. Коли її тлумачив Лютер…

Це не означає що притча не може мати символічного змісту, навпаки, але інколи в пошуках цього змісту ми керуємось не Біблією і її символами, а своїми фантазіями.

На мою думку такий підхід збиває з толку і у даному випадку – Христос говорить про мудрість і здогадливість управителя.

В даній притчі все ускладнюється ще й тим, що тема вірності тут не є центральною, а витікає з того, чого Христос навчає через цю притчу. Вона з’являється в другій половині хіазму і невірність управителя не наводиться як приклад для наслідування, тому що як приклад наводиться його мудрість (в.8). Далі Христос продовжує і ніби перетлумачує притчу і робить з неї ще один висновок: про вірність і неможливість служити двом панам, як це робив невірний управитель.

Тому тут є одна притча, але два висновки: про мудрість, і про вірність. Це те, як я на даний момент це розумію.

В будь-якому випадку зрозуміло, що Христос називає мудрістю вміння відмовитись від того, що ти не можеш контролювати і що тобі не дасть вічних гарантій і вкласти це у стосунки. Цікаво подумати про Боже Царство як про зустріч із друзями – Бог прийняв і ці люди приймають у вічні намети. Похвалив, бо той здогадався зробити те, що справді мудре.

Цільовою аудиторією, слухачами, були учні (в.1). Вона мали на зрозумілому прикладі побачити куди повернути ті ресурси які їм зараз довірені. Мудрість, з якою люди ведуть себе в бізнесі, підстраховуючись і перестраховуючись, стає прикладом обачливого розпорядження ресурсами, які дані нам Богом. Щоб врешті решт отримати від цього вічну користь і похвалу від Бога.

Карсон т.2 стор 184: Вывод, следующий из притчи о мудром управителе (Лк. 16, 1-9) в Лк. 16, 9, «И Я говорю вам: приобретайте себе друзей богатством неправедным, чтобы они, когда обнищаете, приняли вас в вечные обители [aioniai skënai]», возможно, является отголоском традиции исхода, поскольку в нем фигурирует термин «куща»70 (skènë) или скиния присутствия Бога (см. TDNT 7:378-79; Bovon 1989-2001:3:81; Bock [1994-1996:1333п20] усматривает в этом аллюзию на праздник кущей [heortê skenön], который установлен в память об исходе [Лев. 23, 34]). Прилагательное «вечные» указывает на то, что Иисус говорит не о временных жилищах, а скорее о постоянном местопребывании присутствия Бога (Marshall 1978:621).

Зрозуміло також, що двом панам служити не можна і що довіряти можна тільки тим, хто в малому довів свою вірність. Мудрий управитель – приклад управителя невірного. Я Це не повинно нас заплутати. Можливо основою для підведення аргументації під те, що тут говорить Христос служить образ “багатства”, “мамони” і ми бачимо що він присуній і тоді, коли Христос говорить про мудрість (перша половина хіазму і 8 вірш) і коли говорить про вірність (друга його половина).

Я писав роботу на цю тему 20 років тому і відтоді не зустрічав хорошого коментаря, якщо ви знаєте коментар, який справді пояснює цю притчу – дайте знати. Хоча я не здивуюся що його нема, тому що Христос розповідав притчі для того, щоб спростити, а не ускладнити розуміння. Мабуть, ми щось упускаємо, коли її тлумачимо і тому забагато тут мудруємо, щоб заповнити цю прогалину.

96 Закон і Царство Боже (16:14-18)

А-А1: праведність перед людьми – гріх перелюбу, який набув форми “відпускати дружину” – зрозуміло, що той, хто таке чинив не падав в очах людей і не вважався перелюбником.

В-В1: Закон – це те, що було, є і він незмінний. Змінитись маємо ми. Людина, яка не хоче змінюватись, починає пристосовувати Закон під себе. Це саме страшне самодурство. Краще не знати, ніж знати і відповідати по-повній. Так часто роблять діти, коли не зробили дз – я не знав.

С: центр – Царство береться силою. Кожен силкується втиснутись, але треба робити це, змінюючись самим, а не змінюючи Закон під себе.

Карсон т2 стор. 184:

«Бог знает сердца ваши» — то есть он знает, каковы ваши желания и намерения, мысли и чувства, — перекликаются с такими отрывками из ВЗ, как Втор. 8, 2; 1 Цар. 16, 7; 3 Цар. 8, 39; 1 Пар. 28,9; Пс. 7, 10; 43, 22; Притч. 21, 2; 24,12; Иер. 11, 20; 17,9-10 (ср. Деян. 1, 24; 15, 8).

Утверждение, звучащее в Лк. 16, 156, «что высоко [hypsèlon] у людей, то мерзость [bdelygma] пред Богом», перекликается с текстами ВЗ, в которых употребляется термин «мерзость» (bdelygma, которым переводится евр. seqqûs и tô’ebàh), имеющий общее значение «нечистота» (например, Быт. 43, 32; 46, 34; Исх. 8, 26 [Исх. 8, 22 MT/LXX]) и более узкое — «идолопоклонство» (например, Втор. 7, 25; 12, 31; 3 Цар. 11, 5; ср. Дан. 9, 27; 11, 31; 12, 11). В нескольких отрывках из ВЗ утверждается, что Бог осуждает самообожание; обратите внимание, например, на Притч. 16, 5: «Мерзость пред Господом [akathartos para theo] всякий надменный сердцем [hypselokardios]\ можно поручиться, что он не останется ненаказанным»; Ис. 2, 9-11: «И преклонился человек, и унизился муж, – и Ты не простишь их. Иди в скалу и сокройся в землю от страха Господа и от славы величия Его. Поникнут гордые взгляды человека, и высокое людское унизится; и один Господь будет высок в тот день». Другие отрывки из ВЗ также связывают гордыню с идолопоклонством (ср. 3 Цар. 11, 5; Дан. 11, 31; см. Lachs 1987:311). Более поздний раввинистический текст составляет близкую параллель Лк. 16, 156: «Всякий надменный сердцем называется мерзостью, как сказано: “Мерзость пред Господом всякий надменный сердцем” [Притч. 16, 5]. Идолопоклонство называют “мерзостью”, как сказано: “И не вноси мерзость в дом твой” [Втор. 7, 26]. Как идолопоклонство оскверняет землю и изгоняет из нее Шехину, так и гордыня» (Mekilta de Rabbi Ishmael Bahodesh 9 на Исх. 20, 21).

закон продолжает оставаться в силе (ср. Л к. 2, 23-24) и играть важную роль после Лк. 16, 16 (ср. Лк. 23, 56; 24, 44); о Павле говорится как о соблюдающем закон (ср. Деян. 21, 20.24; 24, 14; 25, 8), а в Лк. 16, 17 Лука передает слова Иисуса: «скорее небо и земля прейдут, нежели одна черта из закона пропадет».

Упоминание о временном характере первоначального творения в Лк. 16, 17 перекликается с Иов 14, 12; Пс. 101, 26-28; Ис. 51, 6; Иер. 4, 23-26; Ам. 9, 8 (ср. 1 En. 72:1; 91:16; Tg. Ps. 102:27; 2 Пет. 3, 10; Откр. 21, 1; см. Fitzmyer 1981-1985:1118).

про розвідний лист:

Втор. 24, 1-4.

Мал. 2, 16 «я ненавижу развод»72 созвучны со словами Иисуса (обратите внимание на то, что текст Мал. 2,16 может быть истолкован в смысле духовной неверности, b. Git. 90b и LXX трактуют его как текст, направленный против развода; см. Allison 2000а:65).

Этот стих показывает, что «утверждение Иисусом авторитета закона уравновешивается (косвенно) выраженной им мыслью о том, что не все в законе является самоочевидным и что закон может быть превратно истолкован» (Green 1997:604).

Запрещение Иисусом развода объясняли в связи с подобными, как утверждают, установлениями кумранской общины (ср. 11Q19 LVII, 17-19; CD-A IV, 19-21) и в отношении членов священнических родов, служащих в храме: «Он не должен брать в жены блудницу или оскверненную; и не должен жениться на разведенной. Ибо он свят Богу своему» (Isaksson 1965:147; Fitzmyer 1981-1995:1121). Высокие требования, предъявляемые Иисусом к браку, могут быть поняты как отражение того факта, что у его последователей еще более высокое призвание, чем у священников, а это означает, что предъявляемые к ним требования не могут быть менее строгими…

Ком:

Силкуються війти чи входять одразу ? (5-4) Учні думали що одразу, а виявляється треба ще постаратись, автоматично не вʼїдеш. Вхід може затруднитися багатством (4-3-2), яке треба було роздавати, а не акумулювати.

Тема багатства зачепила фарисеїв (повернення до розмови з ними після 15 розлілу), які чули притчу, що її Христос розповідав учням (можливо це пояснює чому в ній є декілька акцентів, або головних думок – для учнів це одна тема (мудрість і вірність), а для фарисеїв – багатство. Тут сказано, що вони сміються з того, що Христос розділяє служіння Богу і служіння грошам. З свого прикладу вони знають, що це неможливо.

Христос продовжує пояснювати, що плисти за течією – це не дає гарантій входу в Царство. Царство Боже силою береться ! А якщо те, чого вчить закон про гроші чи про перелюб чи про будь-що інше пристосувати під себе, то тоді залишається плисти за течією.

Можливо питання розвідного листа було по-особливому актуальним у звʼязку з перелюбом Ірода (3-2;1-1). Це було на слуху і фарисеям задавали це питання, тому що це могло з одного боку кидатися в очі, а з іншого оправдуватись як щось нормальне.

Якщо продовжувати жити з усіма цими протиріччями, як робили фарисеї, то звикаєш до того, що те, що високе в людей – це норма і те, що говорить Христос стає смішним. Тому Христос каже високе в людей – гидота перед Богом.

Наступна історія – притча про багача і Лазаря ілюструє безумство таких поглядів, тому що вони викривають нездатність людини слухати. Тільки слухаючи і приймаючи правду, як вона є ми даємо Богу доступ до нашої свідомості. Тільки так Закон буде взятий до уваги і змусить людину докласти зусиль для того, щоб увійти в Царство тут, на землі, а не думати, що це питання вирішиться після смерті. Про це (DV) поговоримо на наступному тижні, коли будемо читати притчу про багача і Лазаря.

97 Багач і Лазар (16:19-31) – обговорювати на наступному тижні